Якось дуже часто виникали у мене розмови з однією знайомою про любов. Про різну, в усіх її проявах. Ми намагались пояснити одна одній, яка та любов є насправді. 

«Любов довготерпить,

любов милосердствує.

Не заздрить,

любов не величається,

не надимається,

не поводиться не чемно,

не шукає тільки свого,

не рветься до гніву, але тішиться правдою,

усе зносить, вірить в усе. сподівається всього. усе терпить!

Ніколи любов не перестає!

хоч пророцтва існують- припиняться,

хоч мови існують,- замовкнуть,

хоч існує знання.- та скасується.

Коринтян 13:1- 8»ї

У цих словах є все, що хотіла довести мені знайома. Так пишуть у книжках, так хочуть щоб було, бо це ідеально. Люди сподіваються на таку любов і чекають саме ці її прояви. Але будь-яка любов повинна бути взаємною, в інакшому випадку, що говорять книжки? Що це не те почуття, не справжнє, а відтак – не потрібне.

Любов поділяють на два види: обов’язкова (з грецької - філія) і безкорислива (з грецької - аґапе). Обов’язковою любов’ю є справедливість, яку ми винні іншим, оскільки, як відомо, повинні любити ближнього свого. А ідеєю безкорисливої любові скоріше за все є не інтерес до себе під час виявлення цієї форми любові по відношенню до інших, оскільки тим самим ми щось робимо для інших, що з самолюбної точки зору не приносить нам користі. Ці всі визначення, на мою думку, є трохи штампованими. Я не можу сказати, що обділена любов’ю – мені її вистачає. Але, хотілось би розібратись чи вона насправді така «біла і пухнаста», і в чому вона вимірюється.

Якщо розглядати любов у класичному значенні цього слова, у такому, як вона одразу уявляється більшості людей – любов двох особистостей, - то міра має бути не у самому почутті, а у проявах цієї любові.

Звичайно, є такі поняття, як батьківська любов. Вона при нормальних батьках не має міри, - батьки люблять, бо вони споріднені зі своїми дітьми. Дитина у прямому значенні є створінням батьків. Якби не існувало цієї любові – це було би неймовірно неприродно.

Любов до ближнього повинна підкріплюватись ще й іншими почуттями – повагою, розумінням, бажанням. Ці почуття є цілком самостійними, тому не треба їх вплітати в одне слово «любов» і не розділяти за значеннями.

А любов до оточуючого – квітів, тварин, світу в цілому – є особливою у кожного, і тому певної міри також не може існувати.

Любов завжди намагаються втиснути в рамки. Ще не знайшли конкретного, розумного пояснення цьому явищу, а рамки вже вигадані, вона в них втиснута, та коли намагається вирватись, її називають зрадницею і позбавляють імені. Любов, як будь-яке інше відчуття чи почуття має дві сторони. Тобто, не зрада є іншою стороною, а якості, які за легендами і бажаннями любові не властиві.

Так багато говорять книжки: любов не вимагає, не вбиває, не ревнує, не..., не..., не... І ще багато таких "не”. А вона іноді від нерозуміння – ревнує, бо ревність це також властиве кожній людині почуття. Досить сильне почуття, яке може затьмарити розум так само, як і любов. З безвиході – вимагає. Коли ти відчуваєш любов, а у відповідь не маєш такої сильної віддачі, як хотілось би, ти вимагаєш. Ти не можеш з цим просто змиритись, і починаєш вимагати чогось, аби лише твоє почуття не лишилось непоміченим. Та навіть від засліплення – вбиває. Можливо не фізично, але морально. І як довести, осліпленій своєю любов’ю людині, що вона робить погано, неправильно чи недопустимо? Вона не зрозуміє, не захоче, або не зможе. Отака її любов, отакий її прояв. І край. Всі навколо говоритимуть – не правильне почуття, не варте, не потрібне. А людина по-іншому не може. Про яку міру можна говорити? Про міру віддачі чи вимагання, про міру самолюбства, чи, все таки, любові до ближнього, про міру самопожертви, чи вбивання іншого? А якщо по-іншому не хоче? Тут, тоді, взагалі не існує ніякої міри, хіба сам собі вистав кордони, за які не вийдеш.

Напевно міра любові до іншого залежить від міри любові до себе. Наскільки ти любиш себе, наскільки дозволиш іншому зайняти в собі місця, і наскільки готовий віддати себе іншому. Оце напевно і буде власна міра кожного. І жодна стороння людина зі своїми поглядами і переконаннями не має права втручатись в почуття когось, якими б вони не були – жертовними чи вбивчими, зрадницькими чи терпимими. Кожен для себе вирішує і вибирає свою любов і міру тієї любові.